Без категорії

ПЕРШИЙ РІК ЖИТТЯ ЗА КОРДОНОМ – ПО ТОЙ БІК БЛАКИТНИХ ЕКРАНІВ

Минуло близько року, як мої найрідніші помахали мені ручками з автобусної платформи на столичних Видубичах, і я, радісно вмостившись перед панорамним склом двоповерхового автобуса, вирушила вперед, здогадуючись, але не до кінця, яка дупа які труднощі чекають мене попереду. Отож, про все по порядку, як я й люблю:-)

Сага про стипендію

“А за що ти будеш там жити?” “А ти збираєшся працювать?” “А ким?” – діймали мене друзі й знайомі запитаннями, доки я пакувала чемодани. “Спакойствіє, переживати нема чого, в мене буде стипендія”, – відповідала я. Аби її отримати, я, як мені тоді здавалося, підстелила соломки скрізь: склала державний іспит на знання польської мови, вступила на бюджет на тих самих правах, що й місцеві, заздалегідь підготувала всі необхідні довідки фінансового характеру та переклала їх на польську в спеціального “присяжного” перекладача, листувалася зі своїм майбутнім деканатом, в якому мене запевнили, що, за умови виконання всіх перерахованих вище вимог та неперевищення певного рівня фінансового доходу соціальна стипендія в мене – буде.

Те, що це, м`яко кажучи, не так, виявилося вже по приїзді в Познань, коли я намагалася скласти заяву на стипендію в своєму студентському електронному кабінеті. Система вперто не хотіла її реєструвати. Згодом з`ясувалося, чому – бо в мене вже була одна закінчена магістратура в Києві. А за умовами мого універу, це – абсолютне протипоказання до соціальної стипендії. Тож тітоньки в деканаті щось там десь провтикали, я – не змогла самостійно розібратися в заплутаній бюрократичній писанині на сайті свого універу, і фак факт залишився факом фактом: я – сама в чужій країні, без стипендії та жодних шансів її отримати, без роботи та реального розуміння, як її знайти, зі спаленими мостами у вигляді офіційного звільнення з телеканалу у Києві та з доволі обмеженим грошовим запасом. Заєбіста, як кажуть місцеві.

Трудовиєбудні

Завдання було таке: якнайшвидше знайти роботу. Будь-яку. Будь-де. За будь-яку платню. Доки я нашкрябала польською сяке-таке резюме, спітніла більше, ніж в ефірці під час першого випуску новин у якості випускового редактора. До речі, хочу вас порадувати: оці всі мовні школи та курси, на яких ми тут вчимо іноземні, фактично не допомагають, коли опиняєшся у вирі реального іншомовного щоденного життя. Навіть мій офіційно підтверджений сертифікат про володіння польською на рівні B1 давав мені змогу хіба що спокійно купити квиток на трамвай чи хліб у супермаркеті. Коли ж справа доходила до більш високих матерій, наприклад, коротко розказати свою біографію під час співбесіди, у мене мимоволі вмикався режим “джага-джага” – міміка, жести, неконтрольовані рухи тілом та звєрскій вираз обличчя, коли я намагалася видавити із себе щось більш-менш пристойне. Скажу чесно – такий режим інколи мимоволі вмикається й досі, попри те, польською я розмовляю вже набагато краще.

В процесі пошуку роботи з`ясувався ще один прикрий факт: журналіст – це одна з найневдаліших професій для еміграції. Бо ти перебуваєш в одній країні, а всі твої професійні навички пов`язані виключно із вмінням говорити й писати на мові країни іншої. А більше ти по факту нічого робити не вмієш. Чесно – якби я вміла професійно робити манікюр чи ліпити вареники у промислових масштабах, в плані виживання на перший час це було би для мене корисніше за увесь мій понаддесятирічний журналістський бекграунд.

Першою моєю роботою тут стали величезні склади одного міжнародного інтернет-магазину в передмісті Познаня. Кожному з нас давали візочок – і ми 10 годин поспіль бігали цим аеродромом приміщенням у кілька футбольних полів завбільшки та збирали замовлення, які люди робили через інтернет – іграшки, памперси, шкарпетки, сукні, парфуми, вібратори і так до безкінечності. Контролювалося все – з якою швидкістю ми пересуваємося, скільки замовлень зібрали, чи зібрали саме те, що потрібно і саме з тим кодом (ви не повірите, але часом дві абсолютно однакові фіндіклюшки з того ж самого ящика можуть мати принципово різні коди!), чи не вдягли під шумок труси від кельвіна кляйна поверх своїх  чи не намагаємося щось украсти і так далі. При цьому до нас без кінця приходили супервайзери, звітували про нашу ефективність, порівнювали між собою ефективності різних днів та запитували щось на кшталт “а чому пані була на минулому тижні ефективною на 120%, а цього тижня – тільки на 119%”? Але найголовніше – від постійного ходіння (за зміну ми намотували 15-20 кілометрів) дуже боліли й пухли ноги.

Правду кажучи, я до того працювала в своєму житті в основному головою, а інші частини тіла – простоювали, тож у перший час така фізична робота видавалася мені просто каторжною. Тим паче, я працювала в нічну зміну, а потому одразу на 8.00 їхала на пари, де мої очі одразу ж закривалися самі собою, щойно дупа торкалася першої-ліпшої горизонтальної поверхні. Тож через місяць такої праці я звідти пішла.

Далі був ресторан швидкого харчування. Канапки, бургери, салати, тонни картоплі фрі і довжелезна черга страждущіх до фастфуду аж до горизонту – практично кожен день. Головна прєлєсть цієї роботи полягала в тому, що після й без того нелегкої зміни увечері ми повинні були вилизати вимити всі поверхні, пристрої, стіни, підлогу і так далі від жиру, бруду і пилу. Так я прожила наступні ще майже чотири місяці.

Потому я опинилася в іще цікавішому місці.

– Маємо місце на фабриці, де виготовляють косметику для звіряток, – щебетала мені пані в черговій агенції праці, до якої я звернулася. – Чи хотіла би пані спробувати?

Окей, подумала я собі. Вібратори я вже збирала. Канапки крутила. Чого б мені не спробувати себе ще й з шампунями для песиків?

“Косметика для звіряток”, як мені сказали в агенції, чи ж шампуні для песиків, як це собі додумала я, виявилися… хімікатами та отрутою проти комарів, мух, щурів, кротів та молі (так, польські агенції праці – це окрема тема, завдання агентів – виконати план та вмовити вас на роботу, а що з вами буде далі – то вже не їх проблема). Ми працювали в темному смердючому цеху однієї, до речі, доволі відомої фірми (коли ви купуєте спрей від комарів, то це, швидше за все, саме її спрей), пакували нафталінові кульки, клепали пастки для кротів і тому подібне. В цех заходили по дзвінку, виходили теж по дзвінку, по дзвінку йшли на перерву (перерва всього 15 хвилин на вісім годин праці) і не мали права простоювати ані жодної хвилини під час робочої зміни. Працювали в основному жінки, на всіх – однакові темно-сині роби. Тож коли я виходила звідти по закінченню робочого дня, мені хотілося як мінімум зламати зубну щітку, а як максимум – поцілувати землю, бо я на волі і знов бачу сонячне світло. Одним словом, робота моя там була недовгою.

Далі була праця офіціанткою, в якій мені вистачило аж одного дня, щоб зрозуміти, що це – категорично не моє, тож поки що це мій офіційний рекорд в плані тривалості роботи. Ну і зараз у мене продовжується період, який я особисто називаю “Дєвочка по імєні Хало”, а одна з моїх колєжанок – “Жизнь в шоколадє”. Від липня я працюю на шоколадній фабриці. Чому Хало? Бо саме так нас, тимчасових працівників (в основному з України) тут називають. Аби не паритись і не запам`ятовувати імен (попри те, що дехто з наших працює тут фактично роками) місцеві – штатні – працівниці кричать нам “хало”. Це щось із серії “Ей, ти!”, “Агов!”, але у великій кількості і при регулярному застосуванні звучить вельми образливо. Тож якби мені дали волю змінити тут якусь тільки одну річ, я би найперше заборонила їм кричати нам “хало”.

В Польщі дуже популярна приказка “жодна праця не ганьбить”. Я теж не бачу у фізичній праці нічого кримінального, окрім однієї дуже суттєвої речі: така робота дуже швидко і дуже ефективно вбиває будь-яку віру в себе та свої можливості. Тож інколи я спеціально згадую в подробицях свою роботу в Верховній Раді, Адміністрації Президента, над документальними фільмами, новинами, версткою випусків – тільки для того, щоб нагадати собі – вилизування кухні, миття грілю, пакування шоколадок в коробки – це не мій удєл, не мій вирок, не межа моїх можливостей, бо я можу і хочу, і буду набагато більше.

Але в цілому, да, моя велика мрія про “буду лише вчитися, отримувати стипендію, знайомитися з новими друзями, вчити мови, насолоджуватися студентськими буднями” – накрилася великою дупою десь на півдорозі між Україною та Польщею. І найменше, що в мене було за останній рік, – це саме насолоди від навчання і студентських буднів, бо я не маю на це ні сил, ні можливості, ні часу.

Життя спудея

Моє омріяне студентське життя теж в цілому не задалося від самого початку. На потік нас вступило щось із півтори сотні, тож усіх поділили на маленькі групи по 15-20 осіб. У своїй я була єдиною іноземкою і впродовж усього першого семестру мала великі проблеми з адаптацією та комунікацією.

По-перше, зі мною не спілкувалися. Може, звісно, в місцевих існують якісь свої особливі неписані правила щодо знайомств і так далі, але як це відбувається зазвичай у нас? В перші дні нового й спільного навчання люди зазвичають питають одне одного щось із серії “як звати”, “звідки приїхав”, “а де вчився до цього” і так далі. Після того – ви, може, ще й не близькі друзі, але вже наче й не чужі люди, тож вітаєтеся, обмінюєтеся якимись фразами, поглиблюєте дружбу чи ж просто зупиняєтеся на цьому етапі.

Тут – ні. Ти наче намагаєшся знайомитися з людьми, щось запитувати, щось розповідати про себе, і вони наче щось тобі й відповідають, і посміхаються, а наступного дня… просто проходять повз, наче ніколи до цього тебе не бачили. Якщо ти знов не заговориш першим, до тебе ніхто не підійде. Присягаюся. Більшість моїх колишніх одногрупників в універі при зустрічі нині просто роблять вигляд, що ніколи мене й не знали. Не знаю, в чому причина. Чи це особливість польських студентів, чи ж просто мені так “пощастило”. Але морально це – просто вбиває. Це ще гірше, ніж булінг, чи навіть трабли з роботою. Більшу частину занять у першому семестрі я в основному сиділа сама.

По-друге, але це безпосередньо випливає з першого, мені було дуже складно робити групові проекти. На деяких заняттях мене просто не брали в групки. Тобто каже викладач, приміром, поділитися на групи по дві-три людини й виконати завдання, а мене до себе ніхто не бере. Нас уже троє, попросись до когось іншого, – кажуть. А в інших – так само. Тож частину групових проектів я була змушена робити самостійно. Коли на якомусь черговому занятті викладач казав фразу “а зараз поділіться на групки..”, мене вже реально починало трусити, бо я розуміла, що знов залишусь сама. Звісно, різні люди реагують на таке по-різному, але мені було дуже образливо і водночас – принизливо. А в контексті того, що до цього у мене в принципі ніколи не було проблем із зав`язуванням контактів чи спілкуванням, я взагалі не могла зрозуміти, що відбувається.

Одним словом, до кінця першого семестру я вже так втомилася пробивати цю стіну своїм лобом, що… задумала тікати. Або в іншу групу, або – взагалі з універу. І таки б утекла, якби продекан не запропонував охочим перейти в міжнародну англомовну групу на аналогічну спеціальність. Я радо вхопилася за таку можливість і досі щаслива, що зважилася тоді на цей перехід. З того часу я успішно постігаю всю глубіну глубін міжкультурної комунікації зі своїми одногрупниками з Грузії, Туреччини, Киргизстану, Узбекистану, Тайваню, Польщі, України та Росії:)

Чесно кажучи, універ, з одного боку, інколи забирає в мене ще більше сил, ніж мої прекрасні роботи. З іншого – додає мені натхнення, бо коли я зранку пакую шоколад на своїй фабриці, а увечері їду на пари слухати про вебмастерінг чи інші високі матерії, я наочно відчуваю, що світло в кінці тунелю – є, треба просто трошки потерпіти та пережити цей час. Але інколи – чесно – я їду в універ просто подивитися на лебедів))) У нас тут фантастичні краєвиди і несамовиті лебеді, друзі, приїжджайте дивитися;)

Моя сємья і другіє звєрі

Але найбільшим, найбільшим випробуванням за останній рік для мене стало життя в студентській общазі.

Запланувавши навчатися тут саме в цей час і саме у цьому місці/ті, я очевидно виграла джекпот одразу по всім фронтам. Бо під час розподілу в студентські гуртожитки мені дісталося місце, по-перше, в найубогішому з них, а по-друге, в кімнаті на три особи. Із єдиного позитивного – у студентських гуртожитках тут ніколи не буває проблем із гарячою водою, а опалення вмикають ще у вересні. Мої ж негативні спостереження колективного життя зводяться до одного: всі люди – свині, просто одні залишають по собі менші, а інші – більші купки лайна.

Якщо ж без жартів, то найгірше, що може з тобою статися, крім того факту, що ти сам-один у чужій країні – це неможливість усамітнитися, даруйте мені цей каламбур. Усамітнитися, побути наодинці з самим собою та своїми думками, зібратися з силами, сконцентруватися, зрештою – просто й банально виспатися, особливо після нічних змін, да.

І коли ти лежиш, скрючений ганчірочкою від банальної перевтоми, а сусіди за стіною о другій ночі вмикають музику, інші – до ранку смажать під твоїм вікном ковбаски, хтось на коридорі голосно курить траву, а в самій кімнаті постійно відбувається двіж-паріж, бо завжди хтось кудись збирається, а хтось – звідкись повертається, – хочеться встати і вручну ускоріть прібліженіє апокаліпсіса. Коротше, за цей рік я добре натренувала взгляд і не тільки Медузи Горгони.

Тож свій переїзд у своє перше тут зйомне житло – вважаю першим, хай і дуже не великим, досягненням:-))

Лірічєскє

Як сказала мені колись одна хороша коліжанка: “Це так важливо, щоб поруч була людина, з якою можна посміятися і поплакать над нашим йожиком в тумані”. І в цьому вся сіль, друзі. Не їдьте в еміграцію без практичної професії та мужей. Інколи навіть самому собі важко пояснить, чого тебе так криє та плющить. Інколи доводиться збирати рештки енергії, щоб показати по скайпу чи вайберу, шо ти тут огого, тойво, могьошь, баба з яйцями, і все тобі по плєчу. Бо і правда – ну шо ж ти, маленька, чи шо? І проста наявність поруч людини, з якою відбувається приблизно те ж саме, і яка – значить – без слів тебе розуміє – в рази, ні, в сотні разів полегшує процес.

А взагалі інколи я виринаю з якогось завулку чи переходу, чи зарулую на яку-небудь зупинку, де багато людей – і мені здається, що бачу когось знайомого – з того, попереднього життя. Чи профілем, чи кольором волосся, чи зачіскою, чи ходою, чи обертом голови – на мить, у світлі сонця чи ліхтарів, така якась тінь із минулого, ціле місто тіней, аж швидше починає калататися серце, і ти на якусь соту долю секунди віриш, що це й справді ВІН чи ВОНА якимсь дивом тут опинилися, аж доки не розумієш, що ні, ЇЇ чи ЙОГО тут просто не може бути. І тоді я розумію, що вже дуже, дуже, дуже скучила за домом. Навіть не за домом – а за людьми.

А ще я інколи плутаю слова. Замість “маю” запросто можу сказати “мам”, а замість “лишитися” – “позостатися”, інколи в мене довго крутитьсяв голові якесь хитромудре слово польською, перш ніж я згадаю, як воно буде українською, а в магазині місцями доводиться згадувати – я в Україні зараз чи в Польщі? – аби зрозуміти, якою мовою сказати “дякую”:-)))

У мене вже немає такого гострого відчуття чужини й чужого, як рік тому. Я з кожним днем все легше орієнтуюся в місті, знаходжу нові вулички, місця й закапелки, які мені чимось близькі й дорогі, в яких мені затишно й домашньо, і від того всього починаєш буквально фізично відчувати, як потроху-потроху починаєш вростати в це нове життя, в нову країну, нове місто, нових людей.

А взагалі, в цілому, все у мене так, як і має бути)

Цілую,

люблю,

обіймаю,

не перемикайтеся;)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *